Каталог статей
| Головна » Статті » Статті та рецензії про Гамана Віктора Пантелійовича |
Слобожани / Персоналії Микола Тараненко В одних доля покрученою стежкою губиться в непролазних чагарях, в інших – прямує за горизонт широкою злітною смугою. Відомому українському письменнику й громадському діячеві, заслуженому працівнику культури України Віктору Гаману нарікати на долю явно не доводиться. № 124 • 24 жовтня 2009 Нещодавно знаному землякові слобожан, котрий давно вже мешкає у стольному Києві, випало відпочивати в санаторії «Березівські мінеральні води» під Харковом. Признатися, гріх було б не скористатися слушною нагодою зустрітися з Віктором Пантелійовичем і напроситися на інтерв’ю з навдивовижу цікавим співбесідником. – Найперше, гречний привіт вам, Вікторе Пантелійовичу, від нашої обласної газети «Слобідський край». У її редакційних стінах досі часто згадують ваше ім’я… – Здавна люблю й шаную єдину україномовну газету Слобожанщини, яка, чув, переживає нині нелегкі для себе часи. Від того й самого наразі переймає туга на душі, а заодно почуття солідарності з журналістами часопису. «Слобідський край» же став спадкоємцем газети «Соціалістична Харківщина», в якій далекого 1962 року була надрукована моя перша новела «День чекань». До того я пробував свої сили у віршах і нарисах, що з’являлися на сторінках валківської районної газети, в багатотиражній газеті Київського держуніверситету, де я нав-чався, харківській молодіжній газеті, в якій починав працювати після університету… А тут – новела!.. Нею й почався мій, так би мовити, прозовий шлях у літературу. Редагувала газету тоді незабутня Олександра Матвіївна Ситник, підготовкою рукопису до друку безпосередньо переймалися Володимир Галюк та Олександра Гланц – дружина письменника Ярослава Гримайла. Якщо хтось із них живий-здоровий, обов’язково передайте через газету мій найщиріший привіт. – Може, в пам’яті відклалася якась особлива сторінка, пов’язана з нашою обласною газетою? – Пам’ятна газета, зокрема, й таким випадком: до Харкова прибув у той час уже широко відомий й не менш скандальний поет Євген Євтушенко. Обком комсомолу готував йому обструкцію під час виступу в політехнічному інституті, а той без усяких перешкод виступав перед колективами двох редакцій – «Соціалістичної Харківщини» і нашої харківської «молодіжки». Зустрічалися ж ми з поетом саме в приміщенні першої. Виступ був навдивовижу гострим і цікавим. По його закінченню проводжати поета через величезну площу (нині майдан Свободи) до редакції третьої харківської газети – «Красное знамя», що містилася у Держпромі, випало саме мені. Стояла зима. Євтушенко був зодягнений у мутонову шубу і нас повсякчас супроводжували здивовані жіночі погляди: мовляв, чоловік, а в мутоновій шубі! Незвично? Так! Але треба було вже тоді знати Євтушенка! То дрібничка в порівнянні, приміром, ось із чим: коли Євтушенко виступав під час зустрічі керівників партії й уряду з творчою інтелегенцією у Кремлі, Хрущов кинув репліку на його адресу: «Горбатого могила исправит». Тоді Євтушенко блискавично зухвало відпарирував: «Хватит, Никита Сергеевич, нас исправлять могилами!..» Від тієї ж першої харківської зустрічі з Євтушенком у мене збереглися рукописи трьох його віршів, один з яких називається «Град в Харькове». Вірші використані в одній із моїх книг, але рукописи досі зберігаю для пам’яті. – Ви згадали про свою першу новелу, надруковану в Харкові. А як у подальшому склалася ваша творча доля? Кажуть, у творчому доробку нині сукупно маєте вже не менше 25 солідних книжкових томів? – Може, й більше набереться. Це – романи (а їх на сьогодні 12), повісті, оповідання, есеї, нариси, інтерв’ю, книги прози і публіцистики... – І це при тому, що по життю ви, так би мовити, «працюючий письменник». З енцик-лопедій, письменницьких довідників будь-хто довідається, що ви працювали в Харківському обкомі партії, ЦК Компартії України, Кабінеті Міністрів, Верховній Раді, в Службі Національного бюро розслідувань, Міністерстві з питань надзвичайних ситуацій… Нині начебто теж працюєте в якійсь державній установі? – Продовжую працювати – у Національній академії прокуратури України. Але розповсюджувати про це далі не стану. Я ж даю вам інтерв’ю, як письменник… – За роки роботи у вельми поважних установах вам доводилося, певно, спілкуватися, а то й приятелювати з багатьма вітчизняними державними й політичними лідерами, знаменитими особистостями. Хтось із них справив на вас особливо незабутнє враження? – Щоб тільки побіжно згадати бодай частину з них, знадобилася б, певно, не одна година. На роботу в Харківський обком партії, приміром, мене брав Григорій Іванович Ващенко. Бесіда з ним описана в моєму романі «Офіційне життя». Замолоду я ще не знав, як слід, правил апаратного життя, відтак у деяких питаннях насмілився заперечувати «самому». Але розумному «першому», очевидно, саме це й сподобалося. Загалом Ващенко був вельми вдумливим політиком, людиною широкої душі. В цьому не раз переконувався й тоді, коли той працював уже першим заступником Голови Ради Міністрів України, а я – в ЦК Компартії України… Чотири роки при Петрові Шелестові і десять років при Володимиру Щербицькому мені довелося працювати в ЦК. Мушу сказати: це були визначні лідери України, хоча й не любили один одного. З нової генерації керівників добре знаю Леоніда Макаровича Кравчука. Мою книгу «Парламентські коридори» якраз відкриває інтерв’ю з ним. Наш кабінет сектору партійної інформації, де я тоді працював, сусідив у ЦК з кабінетом завсектором підготовки кадрів Леоніда Кравчука. Часто спілкувалися з ним як колеги, у тому числі й за шахівницею... Недавно провідував Леоніда Макаровича, й чергова зустріч зазвичай виявилася дружньою і невимушеною. – Напевно, не тільки з першим Президентом суверенної України, а й нинішнім главою держави випадало невимушено контактувати? – З-поміж багатьох зустрічей особливо запам’ятався вечір на іменинах нашого уславленого співака Анатолія Солов’яненка 1998 року. Ющенко головою Нацбанку України був тоді. У товаристві Віктор Андрійович, скажу вам, чудовий оповідач і вельми цікавий співбесідник, людина різнобічних обдарованостей. Про той іменинний вечір у Солов’яненка, до речі, можна прочитати в моєму романі «Один місяць сходить, а другий заходить». Загалом же пощастило особисто дуже близько знати багатьох міністрів та інших урядовців. У цій когорті передусім виділив би колишнього міністра з питань надзвичайних ситуацій Василя Васильовича Дурдинця. Знався з ним ще по роботі в ЦК, коли той був заступником завіду-ючого відділом адміністративних органів, і потому, коли він уже обіймав посади першого заступника міністра внутрішніх справ, першого віце-спікера, віце-прем’єра України, певний час навіть виконував обов’язки Прем’єра. Він же й мене взяв до себе прес-секретарем у Кабміні, потім – до Координаційного Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією при Президенті України, запросив на роботу в МНС України. Смію стверджувати, такого самовідданого трудяги, як Василь Васильович, не часто зустрінеш у житті. Правда, можна ще згадати тут теж дуже близького моєму серцю колишнього харківського губернатора Олександра Степановича Масельського, який понад 13 років стояв на чолі Харківської області. Дивовижно працьовитою був людиною, як і Василь Васильович Дурдинець. Ніколи не забути, як обох їх звела доля на ліквідації наслідків техногенної драми Диканівських очисних споруд у Харкові літа 1995 року. Обидва тоді днювали й ночували на місці масштабної аварії, тільки б не залишити півторамільйонне місто без води. Ось де справжні герої!.. – З погляду жанрового розмаїття у вас є окремі книги, дилогії, трилогії, навіть маєте одну тетралогію.... Що являє собою остання? – Йдеться про політичну тетралогію: «Обкомівські коридори», «Коридори ЦК», «Парламентські коридори» й «Урядові коридори». В основі книг, де спробував багатопланово й гранично об’єктивно показати труднощі перехідного періоду від тоталітаризму до демократизму, мої власні щоденникові записи, що їх я зазвичай безперервно вів, у яких би високих кабінетах не доводилося працювати. Недавно побачило світ тритомне видання моїх «Коридорів ЦК». Наскільки знаю, трилогію збираються висувати на здобуття однієї з найавторитетніших в Україні премій. Схоже, вельми читабельною продовжує залишатися й моя дилогія – «І один у ЦК воїн» та «В політиці друзів не буває», де мова теж про перехідний період, але на особистісному рівні колишніх високих керівних посадовців. – Однак ваші творчі інтереси, мабуть, не обмежуються лише темою владного Олімпу? – Не кожному з письменників дарує доля пройти такий шлях у коридорах влади, що його випало пройти мені. Тому дуже дорожу, приміром, оцінкою поета-академіка Бориса Олійника, висловленою під час вручення мені диплома престижної Міжнародної премії імені В. К. Винниченка: «Ви чи не єдиний з українських письменників, хто показав ізсередини коридори влади. Важливо й те, що за багато років ходіння цими коридорами чиновник так і не переміг у вас письменника». Премію ж імені В. К. Винниченка було присуджено за вже згадану політичну тетралогію. А стосовно творчого діапазону, то й справді коло моїх інтересів не обмежується єдиною темою. – Бачу на столі у вас книгу «100 знаменитих харків’ян»… – З величезним інтересом, навіть захопленням перечитав її тут, у Бермінводах. І, знаєте, мимоволі спіймав себе на думці, що моя творча доля, виявляється, дуже тісно пов’язана з багатьма особистостями, представленими в книзі. Мені пощастило стати, зокрема, й лауреатом Міжнародної премії імені В. І. Вернадського, яку отримав за трилогію «Заповідні верховіття», «Катрановий мед» та «Хризантема», присвячену науковій фітотерапії, збереженню природничого і духовного генофонду народу. Звісно, я читав праці Вернадського, його щоденники, книги про нього. Але для мене стало відкриттям, що його життєвий шлях так тісно пов’язаний з Харковом. Понад те, вразило таке його одкровення: «Життя у Харкові уявляється мені однією з кращих сторінок у моєму житті». – А звідки у вас, Вікторе Пантелійовичу, таке увиразнено чітке й цілеспрямоване захоплення ще й наукою? – Сам я кандидат філософських наук, маю в доробку, зокрема, й книгу «Розмови з академіками», в якій зібрано близько двох десятків інтерв’ю з широко знаними українськими науковцями-академіками про долю вітчизняної науки в кризовий час. Наука, образно кажучи, це безмежне море, на дні якого сховані незліченні корисні копалини. Буквально вже на виході у світ і мій новий роман «Знайти людину, або Остання любов Скорпіона». Назва твору, на перший погляд, екстравагантна, але йдеться в ньому про серйозні речі – про збереження у наш час одного з найсвятіших почуттів – любові. На цьому тлі я вперше у своїй творчій практиці застосував деякі положення із вчення всесвітньо відомого Зигмунда Фрейда. І що ж? Читаю ось книгу «100 знаменитих харків’ян» і відкриваю раптом досі для мене незнане: майже за чверть століття до Фрейда наш земляк професор Ніжинського інституту, Петербурзького, Одеського і Московського університетів Микола Якович Грот, в маєтку якого в селі Кочеток під Чугуєвом бував Лев Толстой та інші знаменитості, зробив ряд наукових відкриттів у царині психоаналізу. Якби знав про це раніше, обов’язково повідав би про Миколу Яковича й у своєму новому романі. – Читацькій спільноті Слобожанщини здавна прийшлася до вподоби ваша широко відома так звана «земляцька» трилогія – «Красний Кут», «Валківські верби» та «Богодухів, або Люди з божою іскрою»… – Особисто пишаюся тими книгами своїх художньо-документальних розповідей про літературно-мистецьке гроно самобутніх талантів отчого краю. Тим приємніше, що чимало з осіб, про яких довелося колись писати, тепер ось згадуються і в книзі «100 знаменитих харків’ян»: Микола Хвильовий, батько і син Харитоненки, Олексій Щусєв, Віра Холодна, Валентина Сєрова... Всіх і не перелічити. Про ту ж Віру Холодну можна прочитати в моїй «зеленій» трилогії, а родове коріння Валентини Сєрової знаходиться у рідному валківському краї, її дівоче прізвище теж було цілком валківським – Половик. Про це мені розповідала родичка з валківських Посуньок Анастасія Петрівна Кобець. Книга «Богодухів...» починається розлогим есеєм «Синій ранок загірного романтика» про незабутнього Миколу Хвильового, чия біографія була тісно пов’язана, зокрема, з Богодухівщиною. Над цим есеєм я працював понад 20 років. Причому матеріали почав збирати, працюючи ще в Харківському обкомі партії, коли заборонялося навіть згадувати про Хвильового. Сам я ніколи не був дисидентом, проте повсякчас подвигала мною природна письменницька допитливість і непереборна цікавість до всього. А ось про батька й сина достославних меценатів Харитоненків уперше почув у селі Пархомівці Краснокутського району від великого подвижника, фундатора Пархомівського історико-краєзнавчого музею Афанасія Федоровича Луньова, який разом з учнями місцевої школи спромігся зібрати величезну колекцію світових художніх шедеврів. Товаришував з цим чолов’ягою упродовж багатьох років. Видатна була людина, з орлиним польотом ініціативи, ніжним і чуйним серцем. До речі, це він надихнув мене на створення Музею Матері в родинній садибі у Ков’ягах. – Перебуваючи наразі в «Бермінводах», певне, скористалися нагодою навідатися й до свого унікального Музею Матері в Ков’ягах, за створення якого вас удостоєно навіть престижної премії імені П. П. Чубинського? – Аякже! Це ж одне з найдорожчих і святих для мене місць. Повсякчас стараюся примножити експозицію музею, в якій уже близько тисячі унікальних експонатів. Під кінець минулого року широко відзначали вже 20-річчя цього першого в Україні Музею Матері. На урочистості до Ков’ягів тоді завітали державні і громадські діячі, відомі літератори й митці з самого Києва, а також численні земляки, серед яких – удови фронтовиків. Харківське обласне державне телебачення зняло документальний фільм (до речі, це вже друга стрічка й автором обох їх є талановита харківська журналістка Людмила Морозова). Відверто кажучи, прикро засмутила тільки певна байдужість до запросин на ювілей музею, аналогів якому досі немає ні в Україні, ні в Європі, ані в цілому світі, з боку нинішніх харківських обласних владців. Свого ж часу, між іншим, викроював можливість навідати його й той же Олександр Масельський, цікавився ним і, на жаль, покійний уже Євген Кушнарьов, підтримуючи ідею перетворення Музею Матері у філію одного з харківських музеїв або ж, принаймні, у філіал Валківського краєзнавчого музею. – Одну з книг, присвячених своїй мамі, ви назвали «Беріть квіти, мадам». А зараз приємно бачити на вашому столі глечик з польовими квітами. – Безмежна любов до квітів – то якраз від мами. Де б не доводилося працювати, завжди на столі в мене були живі квіти. В повісті ж, що ви її згадали, йдеться про те, як мама – вдова фронтовика у тяжкий повоєнний час мусила самотужки ставити на ноги трьох синів-сиріт, вирощуючи і продаючи скроплені сльозами горя квіти, а ті так і не встигли віддячити неньці належним добром – звозити на курорт. У повісті той курорт безіменний, але тепер неодмінно назвав би його – «Бермінводи». – Чи не на знак удячності й шани до нинішнього мальовничого місця відпочинку?.. – Чого гріха таїти: за довге життя мені доводилося побувати на багатьох першокласних курортах, включаючи й світові. Але такої елегійної, щирої радості, як тут, здається, ніде не відчував. Що то значить рідна земля! Наче у молодість повернувся, подумки втішаючись уже від того, що облюбував наразі для оздоровлення саме цей дивовижний санаторій.
| |
| Переглядів: 1715 | Рейтинг: 5.0/1 |
| Всього коментарів: 0 | |
